Одеса стала центром унікальної ініціативи, де бойове мистецтво допомагає дітям долати соціальні бар’єри. Алі Чаринський, тренер з джиу-джитсу, вже понад п’ять років інтегрує у спортивну спільноту тих, кого часто ігнорує державна система: сиріт, переселенців та дітей з інвалідністю. Сьогодні під його опікою перебуває понад сто вихованців, які потребують особливої уваги та специфічного підходу.
Шлях від політичного біженця до наставника
Життєвий шлях самого тренера не був простим. Через чітку проукраїнську позицію та переслідування в окупованому Криму він змушений був переїхати до Одеси у 2016 році. Почавши роботу з дітьми-ВПО та сиротами, які відчули на собі жахи війни, він поступово прийшов до інклюзивних занять. Перші групи для дітей з особливими освітніми потребами Алі сформував ще у 2019 році.
“Я почав працювати з дітьми з інвалідністю у 2019 році – це мої перші діти були. Сьогодні в нас, серед усіх наших тренерів, більше 100 дітей з інвалідністю, яких ми адаптуємо”.
Тренер відверто говорить про серйозні прогалини у суспільній свідомості. Зокрема, він вказує на критичне нерозуміння природи аутизму, через що дітей часто вважають просто “невихованими”, а освітня система та держава загалом поки не пропонують дієвих механізмів для їхньої повної соціалізації.
“Проблема в тому, що аутизм – це у всьому пострадянському просторі невідоме явище досі. Люди не знають, що це таке. Хтось думає, що це просто невиховані діти. Але, на жаль, в школах ще не адаптовано цієї проблеми. І взагалі на державному рівні поки що на неї не звертають уваги”.
Методика інтеграції та виклики навчання
Секрет успіху Чаринського полягає в інклюзивності: він не створює ізольовані групи, а вводить особливих дітей у загальний колектив. Головний акцент робиться на вихованні здорового ставлення без булінгу. На татамі нормотипові учні вчаться сприймати інакшість як природну частину життя, а не як привід для глузувань.
“Моє завдання, щоб нормотипові хлопці просто навчилися з ним взаємодіяти. Ну, без булінга, не приколюватись. І все”, — розповів тренер.
Цікавим спостереженням тренера є вікова психологія вихованців. Виявилося, що підлітки значно швидше стають опорою для вчителя, охоче допомагаючи адаптувати новачків. Натомість робота з наймолодшими учнями вимагає набагато більше зусиль, оскільки малеча складніше усвідомлює особливості своїх однолітків.
“Найскладніше – це виховання нормотипових маленьких дітей. Сприймати особливих дітей. Тому що вони насправді різницю не бачать. Вже ось у цій групі 14 років, умовні підлітки, вони одразу бачать. І вони мені допомагають”.
Цінності проти фінансових бар’єрів
Для Алі Чаринського цей проєкт — не про гроші чи славу, а про гуманізм, закладений родиною. Він впевнений, що допомога ветеранам з ампутаціями та дітям, які мають труднощі в спілкуванні, є обов’язком здорового суспільства. Попри те, що клуб уже переповнений і фізично не може прийняти нових учнів, тренер не знаходить у собі сил відмовляти тим, хто приходить за допомогою.
“Мотивація проста. Це просто гуманні цінності, передані батьками. Це не жалість, нічого. У нас є ветерани з ампутаціями. Наші чемпіони Європи, призери чемпіонатів світу. Найважливіше у нас – це людське життя… ми повинні їм допомагати”.
Батьки особливих дітей називають клуб справжнім порятунком. Оскільки більшість спортивних секцій зачиняють перед ними двері, можливість займатися джиу-джитсу стає для малечі чи не єдиним вікном у світ активного соціального життя. Вони біжать на тренування, бо відчувають там щиру підтримку та доброту.
“Найвдячніші батьки — це батьки особливих дітей. Тому що їх, на жаль, ніде не беруть. Вони… кажуть: “Вони сюди біжать”. Тому що вони відчувають від великої кількості людей добре ставлення до них”, — зазначив тренер.
Головною перешкодою для масштабування цієї ініціативи є фінанси. Оскільки заняття для пільгових категорій безкоштовні, проєкт тримається на ентузіазмі. Висока вартість оренди приміщень в Одесі не дозволяє відкрити нові локації, хоча попит на інклюзивний спорт зростає щодня.
“Ми це робимо абсолютно безкоштовно. Це наша гуманна ціль. Як тільки я хочу ще одну таку локацію відкрити, оренда — божевільна. І ось тут усе закривається”.
Алі закликає колег по цеху не боятися брати на себе відповідальність. Він переконаний, що розвиток інклюзивного спорту в Україні залежить від готовності кожного тренера відкрити свій зал для тих, хто цього потребує найбільше.
