На півдні Одеської області розкидані сотні старих кладовищ з кам’яними хрестами. Частину з них розмивають лимани, інші пережили радянські бульдозери, а деякі сьогодні опинилися серед сучасних поховань. Експедиція з археологом і істориком Ігорем Сапожніковим показала, що ці цвинтарі дають відповідь на питання, чи жили тут козаки, але водночас залишаються майже беззахисними перед часом і байдужістю.
Експедиція в Бессарабію: де шукати сліди козацтва
Метою поїздки на південь Одещини стало з’ясувати, кому насправді належать кам’яні хрести, що століттями стоять на берегах лиманів і степових височинах. Археолог, доктор історичних наук Ігор Сапожніков, який досліджує Північно-Західне Причорномор’я, вирушив у польову експедицію разом із журналістами, аби на місці перевірити легенди про козацькі поховання.
Маршрут проліг через кілька ключових точок Бессарабії – від села Глибоке біля озера Сасик до Білолісся, Татарбунар і Сарати. Кожна з цих локацій зберігає власний пласт історії: ногайські кочовища, козацькі громади, старообрядців, німецьких колоністів. І все це – на камені, який сьогодні буквально втрачається на очах.
Глибоке: цвинтар на урвищі, що сповзає в Сасик
Першою зупинкою експедиції стало село Глибоке на березі найбільшого в Україні озера Сасик. Місцеві мешканці розповідають: за їхнього життя вода “з’їла” від кладовища щонайменше сотню метрів. У дитинстві вони бачили на березі труни і кістки, які обсипалися просто в лиман.
Староста села Валентина Нямцу пригадує, що у 2006–2008 роках берег укріпили гранітними каменями, після чого масові обвали припинилися. Втім сліди старих поховань залишилися на п’ятиметровому урвищі, до якого неможливо безпечно дістатися.
“Там були кістки, їх зібрали і перепоховали. Але на урвищі досі видно труни, які стирчать із ґрунту. Щороку прибираємо територію, але рішення – що робити далі – ніхто не пропонує”, – каже староста.
На цвинтарі збереглися десятки кам’яних хрестів, переважно з написами молдавською мовою. Село історично багатонаціональне: тут жили молдавани, українці, болгари, гагаузи, росіяни. Перші ж осілі мешканці, за картами й письмовими джерелами XVIII століття, були ногайцями.
Окрему цікавість викликає історія про так званий “козацький хрест” з датою 1709 року, який нібито мав довести присутність тут запорожців. Під час експедиції надгробок вдалося відшукати, але дослідник одразу поставив під сумнів його датування.
“Це типовий буджацький – або карманський – хрест. Таких у регіоні тисячі. Майже всі виготовлені після 1850 року в Аккермані. Дата XVIII століття викликає сумніви. Або її домалювали, або неправильно прочитали. Логічніше, що це 1904-й”, – пояснює Ігор Сапожніков.
За його словами, жодних історичних свідчень про козацьке поселення в Глибокому немає. Однак це не зменшує значення кладовища як історичної пам’ятки. Попри це, цвинтар не має жодного охоронного статусу і продовжує руйнуватися під дією природних процесів.
Білолісся: козацькі стели із сонцем і місяцем
Лише за 23 кілометри від Глибокого – село Білолісся, яке офіційно вважається козацьким і має дату заснування 1823 рік. Саме сюди після створення Дунайського козацького війська переселили українське населення з Нижнього Дунаю.
Місцеве кладовище – це своєрідний архів епох. Нові могили перемішані зі старими кам’яними хрестами і стелами, частина з яких нахилена, пошкоджена або частково занурена в землю. Місцеві мешканці зізнаються: під час копання сучасних поховань часто натрапляють на старі надгробки. У радянські часи їх нерідко просто вивозили на смітник.
Серед цих каменів Ігор Сапожніков показує стелу, яку вперше описав ще у 1997 році. На ній з одного боку вирізьблене сонце, з іншого – місяць.
“Цей хрест має сонце з одного боку й місяць з іншого. Така символіка характерна для пізньої запорозької традиції. Дуже схожу стелу має могила кошового отамана Івана Сірка”, – говорить дослідник.
Форма, орнамент і символи на камені свідчать, що в Білоліссі у XIX столітті існувала заможна козацька громада. Кам’яний хрест тоді коштував майже чотири срібні рублі – приблизно місячну платню козака за участь у поході. А складне різьблення, як на місцевих стелах, збільшувало вартість у кілька разів.
Попри очевидну історичну цінність, ці козацькі надгробки не мають охоронного статусу і стоять просто серед нових могил. Для багатьох мешканців це “старі камені”, а не унікальна частина історії запорозької традиції на півдні України.
Татарбунари: парк на місці цвинтаря й повернені хрести предків
Ще драматичнішою виявилася історія старого кладовища в Татарбунарах. Перший міський цвинтар існував тут до 1950-х років. На ньому поховані перші жителі міста, яке сформувалося ще в часи Османської імперії.
У 1960-х роках радянська влада вирішила перетворити цю територію на “парк 50-річчя Радянської влади” з дитячими майданчиками, футбольним полем і навіть басейнами. Надгробки демонтували, вантажили на машини та вивозили в яр за містом, а могили зрівнювали бульдозерами. Частину землі згодом виклали тротуарними доріжками просто поверх поховань.
Місцевий житель Віталій Борденюк, який нині опікується пам’яттю про перший цвинтар, показує відновлені камені й згадує, як знайшов у яру хрест зі знайомими прізвищами.
“Я знайшов у тому яру хрест із прізвищами своєї родини. Тут поховані мої прадіди. Фактично кожен татарбунарац має тут когось зі своїх”, – розповідає він.
Серед зібраних надгробків – старообрядські хрести, козацькі лапчасті, колони, німецькі плити колоністів. Це зведена воєдино історія людей, які протягом століть формували обличчя Татарбунар.
Громада зібрала знайдені камені й розмістила їх півколом, створивши меморіал пам’яті минулим поколінням. Це спроба повернути гідність тим, чиї могили були знищені заради радянського парку.
Сарата: німецьке кладовище, перетворене на стіну, і “вибачте нас”
Ще одна точка експедиції – селище Сарата, одна з останніх німецьких колоній, заснованих у Бессарабії. Після війни Російської імперії з Османською імперією 1812 року сюди запросили німецьких переселенців, яких очолив пастор Ігнац Ліндль. Вони будували будинки, школу, кірху з унікальним органом, розвивали освіту та науку. Звідси родом, зокрема, професор Фрідріх Кнауер, який відкрив усатівську археологічну культуру.
У 1970-х роках радянська влада повністю знищила колоністське кладовище. Надгробки використали як будівельний матеріал. Частину плит виявили згодом у господарському приміщенні у вигляді стіни, складеної написами всередину. Саме це й допомогло зберегти написи.
У 2018 році жителі Сарати власними силами розібрали цю стіну за п’ять днів. 105 надгробків перенесли та виклали у формі хреста, створивши новий меморіальний простір. Завідувачка місцевого історико-краєзнавчого музею Любов Клим пояснює ідею композиції.
“У центрі ми встановили чорний знак із написом “Вибачте нас”. Це вибачення перед усіма поколіннями німців, пам’ять яких не зуміли зберегти”, – каже вона.
Громада мріє створити тут парк пам’яті “Дойче-парк”. Селищна рада вже надала території відповідний статус, однак повномасштабна війна зупинила подальшу реалізацію проєкту. Попри це, меморіал став місцем, де можна побачити історію німецьких колоністів і відчути, наскільки багатонаціональною була Бессарабія. Тут саджають дерева, встановлюють інформаційні таблички, поступово повертаючи забутій території її справжній сенс.
Правовий вакуум: чому старі цвинтарі лишаються без захисту
Попри очевидну історичну вагу, більшість старих кладовищ півдня Одещини юридично не захищені. В області налічується близько 4 500 об’єктів культурної спадщини, однак серед поховань офіційний статус мають лише два – Куяльницький козацький цвинтар та єврейське кладовище в Білгороді-Дністровському.
Усі інші давні поховання лишаються поза правовим полем. Головний спеціаліст департаменту культурної спадщини Одеської ОДА Дмитро Пєтков визнає, що це системна проблема не лише регіону, а й всієї країни.
“Це не тільки проблема Одещини – це проблема всієї України. Дієвих механізмів сьогодні немає. З 2019 року органи охорони не можуть самостійно розробляти облікову документацію. Це можуть робити лише наукові установи або громадські організації, у складі яких є люди з науковим ступенем. У департаменті такої людини немає”, – пояснює він.
За законом, відповідальність за збереження кладовищ покладена на органи місцевого самоврядування. Вони можуть, зокрема, забороняти нові поховання на історичних ділянках. Однак реально зупинити руйнацію, особливо там, де діють природні фактори, украй складно.
“Або дивитись і знизувати плечима, або переносити кладовища на безпечні ділянки”, – резюмує Пєтков.
Пам’ять між лиманом, сміттєзвалищем і музеєм
Глибоке, Білолісся, Татарбунари, Сарата – це чотири різні історії, які зводяться до однієї спільної проблеми. Кам’яні хрести та стели, що могли б стати частиною музейних експозицій або туристичних маршрутів, сповзають у лимани, опиняються під новими могилами або десятиліттями лежать у ярах та господарських стінах.
Поки держава не оновить систему обліку й охорони пам’яток, спадщина Бессарабії фактично залежить від ініціативи місцевих громад – тих, хто готовий витягати камені з ярів, розбирати стіни зі старих надгробків, саджати дерева на місці зруйнованих цвинтарів і говорити “вибачте” замість мовчазного забуття.
