Війна змусила багатьох українців почати життя спочатку. Для херсонок Наталії та Марії Таран таким новим початком стала мозаїка – мистецтво, яке допомогло пережити окупацію, а згодом перетворилося на власну студію в Одесі.
Сьогодні мама й донька проводять майстер-класи, створюють благодійні роботи для військових і намагаються повернути увагу до мистецтва, яке в Україні довгий час залишалося майже непомітним.
Мозаїка під час окупації
Повномасштабне вторгнення Наталія Таран зустріла у Херсоні. Жінка згадує, що перші дні війни здавалися нереальними – ніби події відбуваються десь далеко і не стосуються її особисто.
“Для мене це було щось нереальне. Я взагалі така людина – одразу замикаюся в собі. Мені здавалося, що це якась гра, яка мене не стосується”.
Під час російської окупації родина майже не виходила з дому. Лише іноді – щоб вигуляти собаку або сходити на ринок. У цей період мозаїка стала для Наталії способом втримати психологічну рівновагу.
До війни вона займалася ветеринарним бізнесом, але завжди цікавилася творчістю – малювала та відвідувала художні курси. Ідея працювати зі смальтою виникла випадково, коли вона побачила зображення мозаїчного песика і вирішила спробувати зробити щось подібне.
Інструменти довелося створювати власноруч – звичайний молоток заточили на СТО. Матеріали також шукали будь-де. Навіть заплановане навчання в Італії, на яке брат подарував кошти, довелося відкласти через війну.
“Я продовжувала це робити на балконі… У мене був сенс життя – це мозаїка. І ось так уся окупація в мене в мозаїці пройшла”.
Одна з робіт стала для майстрині особливою. Коли смальта закінчилася, вона почала експериментувати з підручними матеріалами – розбивала камінці та гравій, які знаходила під час прогулянок із собакою. Так з’явилася картина із зеленим листям монстери.
Для Наталії ця робота – не просто декор, а пам’ять про життя в окупованому Херсоні.
Перший військовий тубус
Донька Наталії Марія на момент початку вторгнення була в Одесі. Вона приїхала сюди лише на тиждень, але повернутися додому вже не змогла. Зв’язок із Херсоном часто зникав, і кожен дзвінок із матір’ю ставав важливою подією.
Згодом родина возз’єдналася в Одесі, де з’явилася нова ідея для творчості. Чоловік Марії привіз із фронту використаний військовий тубус, і Наталія вирішила оздобити його мозаїкою.
“Ми сиділи на підлозі в квартирі, десь місяць робили цей тубус. І з цього все почалося”.
Виріб планували розіграти на благодійному аукціоні, щоб передати кошти бригаді, де служить чоловік Марії. Перший розіграш не приніс результату – покупця не знайшлося. Однак родина не відмовилася від ідеї благодійних робіт.
“Мозаїка – це символічно. З різних частин складається одне ціле. Як і ми, українці”.
Від квартири – до студії
Після переїзду до Одеси Наталія спершу намагалася знайти роботу за своєю спеціальністю. Та з часом творчість повністю захопила її.
У квартирі накопичилися інструменти, матеріали та готові роботи – простір фактично перетворився на майстерню. Щоб удосконалити техніку, Наталія поїхала навчатися до української майстрині, яка отримала освіту в Італії.
“Я вже багато вміла, але вона поставила мені руку. Коли я повернулася, зрозуміла, що можу більше, ніж раніше”.
У серпні Наталія та Марія відкрили власну студію мозаїки. Приміщення облаштовували самостійно.
“Фарбували стіни, складали шафи, все встановлювали, вантажили дрова. Все це вдвох, без чоловіків”.
Вони самі ведуть соцмережі, закуповують матеріали, організовують зйомки і проводять заняття. Перші майстер-класи відвідували одна-дві людини. Коли на заняття прийшли одразу п’ятеро учасників, це стало справжнім випробуванням.
“Ми так втомилися. Це було так важко. А зараз кожен майстер-клас – це окрема історія”.
Мозаїка як арт-терапія
Під час окупації Наталія пройшла курси арт-терапії, а вже в Одесі продовжила навчання. Вона переконана – мозаїка може стати способом психологічного відновлення.
“Коли я сідала за мозаїку, ніби відключалася. Є ти, твоя робота – і більше нічого”.
У студії помітили, що багато відвідувачів дивуються, коли дізнаються, що створення невеликого виробу може зайняти три або чотири години. Але саме цей повільний процес допомагає людям заспокоїтися і зосередитися.
Марія додає – для неї складання камінців також стало медитативним заняттям.
“Мозаїка так відволікає. Ти поринаєш у процес, у це складання – і ніби відключаєшся від усіх думок”.
“Ми відроджуємо це мистецтво”
На думку Наталії, мозаїчне мистецтво в Україні досі недооцінене. У містах працює чимало гончарних студій, але майстерень мозаїки – одиниці.
“Хотілося б, щоб люди знали про це мистецтво”.
Марія додає – майстер-класи допомагають людям по-іншому подивитися на міський простір. Багато мозаїчних робіт, які прикрашають будівлі, поступово руйнуються і потребують реставрації.
“Ми ходимо вулицями й не помічаємо, скільки мозаїк навколо. А потім люди приходять і починають їх бачити”.
Відвідувачі студії теж відкривають для себе нове хобі. Одна з учасниць майстер-класу, Ольга, каже, що прийшла вперше, але планує повернутися.
“Я думаю, що не останній раз буду сюди приходити, щоб просто розслабитися після тяжкого робочого дня”.
Інша гостя створила мозаїку з прапором Донецької області після поїздки на Донбас.
“З подібним я ніколи не займалася, але, як виявилося, в мене рука до цього йде”.
Сьогодні студія Таран працює повноцінно. Майстрині планують розвивати благодійні проєкти та проводити арт-терапевтичні заняття для військових – щоб мозаїка допомагала відновлюватися тим, хто пережив війну.
