Одеський національний академічний театр опери та балету переживає війну так, як і належить театру з багатовіковою історією — зберігаючи мистецтво, адаптуючись до загроз і відкриваючи підземний простір для нових форм сценічного життя.
Сьогодні театр працює у режимі воєнного часу: продає менше квитків, перетворює частину підземель на укриття, а під час тривоги замість тиші — продовжує концерт прямо під землею.
Слідами історії та архітекторів
Сучасна будівля опери стоїть на місці першої міської опери, що згоріла у 1873 році. Нова споруда постала завдяки архітекторові Олександру Бернардацці, який доопрацював проект австрійських архітекторів Фердинанда Фельнера та Генріха Гельмера. Власне одеські фахівці внесли ключові зміни, що визначили нинішню структуру театру.
«Будували одеські архітектори — Бернардацці, Дмитренко», — пояснює провідний інженер із цивільного захисту Павло Горбешко.
За його словами, найбільш значущим рішенням стало поєднання всіх блоків будівлі у внутрішню систему коридорів — так, щоб руйнування однієї частини не робило недоступною іншу.
Зміни торкнулися і фасаду: центральний аттик розширили і прикрасили квадригою з пантерами та статуєю Мельпомени — уособленням мистецтва, що приборкує хаос.
П’ять підземних рівнів і вентиляція XIX століття
Підземний простір театру вражає масштабами — це цілих п’ять рівнів, де зберігаються декорації, розміщуються технічні приміщення та головні комунікації. Тут же зберігся унікальний вентиляційний комплекс, спроєктований Бернардацці понад 140 років тому.
«У спеціальному приміщенні складали лід — він охолоджував повітря влітку. Зверху працювала парова машина, яка розкручувала вентилятор», — розповідає Горбешко.
Окремі зали старої вентиляційної системи зараз стали частиною офіційного укриття. Саме через це театр змушений продавати менше квитків: зала може вмістити 1500 людей, але під час тривоги всі мають поміститися у сховищі.
Як облаштували сховище
Підземні рівні перетворили на захищені приміщення, здатні прийняти приблизно 1500 осіб. Тут облаштовані стільці, аварійні виходи, є вода, аптечки, ліхтарики, працює вентиляція.
«Стіни потужні, є багато виходів, повітря свіже — вентиляція працює постійно», — зазначає фахівець із цивільного захисту.
Під землею збереглися й сліди минулих епох. Реконструкція 1996–2007 років відкрила “капсулу часу” 1874 року з документами і прізвищами будівельників. У глибині — замуровані тунелі, які колись могли вести до катакомб і центральних районів міста.
Перформанси під землею
Один із коридорів сховища перетворили на камерну сцену — тут рік як проводять вистави і концерти під час тривог. Простір обладнали світлом, акустичними елементами та навіть розмалювали стіни сценографією художника Євгена Фарапонова.
«28 листопада минулого року ми поставили тут прем’єру — виставу “В очікуванні” на музику Шенберга. Ми граємо буквально в кроці від глядача», — каже режисер Микола Решетньов.
У невеликому коридорі звучать виступи камерних ансамблів, струнних секстетів, духових інструменталістів. Акустика змінюється залежно від розташування музикантів — це створює ефект “живої” сцени.
Концерти під час тривоги
Якщо виставу перериває тривога, частина артистів спускається разом із публікою і дає імпровізований концерт просто в укритті.
«Люди самі питають, чи буде концерт у сховищі. Тепер у нас тут навіть стаціонарний інструмент — білий “Petrof”», — розповідає режисер.
Такі імпровізації стали невід’ємною частиною театрального життя Одеси у воєнний час.
Мистецтво, яке не зупиняється
Попри обстріли і постійні сигнали тривоги, колектив театру переконаний — опера має звучати завжди.
«Мистецтво повинно продовжуватись безперервно. Війна триває, але ми робимо все, щоб вистави йшли, щоб музика підтримувала людей», — підсумовує Микола Решетньов.
Одеська опера стала не лише місцем для вистав, а й символом культурної стійкості міста — простором, де навіть під землею продовжують жити сцена, музика і глядач.
