Одеський художній музей оголосив open call для великого мистецького проєкту «Музей забування». Візуальна художниця Даша Подольцева та композитор Олексій Шмурак шукають одеські історії – особисті, сімейні, травматичні чи теплі – щоб перетворити їх на роботи про те, як працює особиста і колективна пам’ять у місті, що живе в умовах війни. Виставку планують відкрити у лютому 2026 року.
Ідея та концепція «Музею забування»
«Музей забування» продовжує спільні дослідження Даші та Олексія про пам’ять і забування. Раніше вони працювали з цією темою у Києві, а згодом представлять подібний проєкт і в Дніпрі. Тепер фокусом стала Одеса – місто складних, нашарованих історій.
Подольцева наголошує, що забування є невід’ємною частиною механізму пам’яті і особливо помітне у важкі часи.
“Забування – це, по суті, контрформа пам’яті, вони працюють паралельно. Є речі, які хочемо пам’ятати, але вони забуваються, а є речі, які хочемо забути, щоб жити далі. Хочеться це дослідити”.
Шмурак додає, що йдеться не лише про втрату, а й про можливість створення нового простору для сприйняття.
“У забуванні є багато аспектів – суспільних, технічних, персональних, часових. І ми подумали, чому б це все не зібрати в одній рамці, в одному проєкті, в одній ідеї музею забування. Тобто показати результати дослідження того, як, чому, хто, в яких обставинах, яким чином забуває”.
За задумом митців, проєкт стане інструментом рефлексії і способом актуалізувати локальні одеські історії. Його реалізують за підтримки програми «KEY WORK: Мистецькі гранти» RIBBON International у партнерстві з Jam Factory Art Center.
Чому саме Одеса
Олексія та Дашу з Одесою пов’язують давні робочі і особисті зв’язки. Місто стало для них місцем, де вони не раз зверталися до теми культурної пам’яті та взаємодії мистецтва з міським простором.
Цього разу митці свідомо будують проєкт на участі самих одеситів. Вони збирають історії, у яких забування проявляється як поступове зникнення, витіснення, свідома пауза або як невдала спроба втримати фрагменти минулого у вигляді речей.
Зібрані розповіді стануть частиною майбутньої експозиції – у формі текстів, звуку, візуальних образів або натяків, якщо досвід надто інтимний для прямого відтворення.
Які історії шукає команда
У центрі уваги проєкту – емоційний досвід, а не точна фактологія. Авторам важливо, щоб історія була глибоко особистою і пов’язаною з містом, незалежно від того, живе людина в Одесі зараз, виїхала чи переїхала сюди недавно.
“Для нас важлива емоційна сторона… якщо це дуже особиста історія і вона прив’язана до цього місця, це дуже-дуже цікавий матеріал”.
Митці не прагнуть буквального документування. Їх цікавить загальна атмосфера, спільні переживання і контекст, а не імена чи чіткі біографічні деталі.
“Ми не будемо записувати й оприлюднювати ці історії з іменами – такого не буде. Для нас важливо сформувати зріз і контекст: зібрати певну кількість розповідей, у яких, можливо, проявляться спільні теми, відчуття й риси”.
Проєкт не передбачає жорсткої системи відбору чи цензурування. Те, що врешті стане частиною експозиції, митці визначатимуть, покладаючись на власне відчуття цілісності майбутньої інсталяції.
“Ми сподіваємось, що люди принесуть якісь конкретні артефакти, – говорить Олексій. – Відбір відбуватиметься за дуже простим принципом: чи це відгукується на рівні тієї образної картини, що в нас виникає. Тобто це виключно відбір, можна сказати, художньої інтуїції”.
Як можна поділитися своєю історією
Одеський художній музей запрошує всіх охочих надсилати власні історії забування. Це можуть бути як тексти, так і матеріальні об’єкти чи медіа.
- важливий або теплий спогад, доступ до якого поступово втрачається через обставини;
- неприємна подія, яку хочеться забути, але не виходить;
- історія про конкретне місце, ситуацію чи предмет;
- фотографія, відео, трек або матеріальна річ, яку можна передати в музей для інсталяції.
Усі ці елементи можуть стати частиною «Музею забування» – у прямому вигляді або як основа для художньої інтерпретації.
Чому цей проєкт важливий зараз
Після років повномасштабної війни та постійного інформаційного тиску українці живуть у стані перенавантаженої пам’яті. Події, які ще вчора здавалися ключовими, легко губляться у щоденному потоці новин.
У такій ситуації «Музей забування» стає не лише художнім експериментом, а й своєрідним терапевтичним простором. Тут забування розглядають не як провину чи втрату, а як механізм виживання і спосіб звільнити місце для нового досвіду, не заперечуючи важливість минулого.
