В Одеському музеї Західного та Східного мистецтва стартувала неординарна художня подія. Візуально – філософський проєкт під назвою “Куди веде течія?” розпочав свою роботу 27 березня, пропонуючи відвідувачам зануритися у роздуми про тяглість поколінь та вантаж радянської спадщини.
Експозиція, що триватиме протягом місяця, об’єднує понад 30 творів трьох талановитих авторок: Анастасії Бас, Олександри Худинцевої та Lesiapik. Організатори не обмежилися лише спогляданням об’єктів – на гостей чекає змістовна публічна програма, яка включає:
- тематичні лекції від експертів;
- ексклюзивні авторські екскурсії;
- відкриті діалоги та дискусії з аудиторією.
Виставка структурована за двома тематичними напрямами, де звичні речі трансформуються у глибокі метафори. Тут побутові предмети минулого та сучасні воєнні артефакти перестають бути просто речами, стаючи частиною складного філософського висловлювання про наше сьогодення.
Побутовий абсурд та символізм сімейних реліквій
Центральним акцентом першої частини проєкту стали світлини Олександри Худинцевої, що зафіксували незвичний перформанс. На кадрах діджитал – мисткиня Lesiapik займається максимально дивною справою – вона пилососить старий вовняний килим прямо на березі моря.
Фотографка Олександра Худинцева пояснює, що цей на перший погляд ірраціональний акт є відображенням нашої колективної поведінки:
“Ми винесли килим, змінили його сенс, і він став символом. Леся пилососить пляж. Це абсурдна справа, яка, можливо, не має фіналу. Це символізує те, що в деяких обставинах ми діємо за старими сценаріями, використовуємо конструкції, які нас обтяжують”.
За задумом мисткині, виставка має стати стимулом для кожного замислитися над доцільністю збереження радянського спадку. Вона ставить під сумнів необхідність бездумного перенесення у майбутнє тих моделей життя, що дісталися нам від попередніх поколінь.
Для самої Lesiapik килим є не просто реквізитом, а справжньою родинною історією, адже цьому предмету вже понад пів століття. Вона закликає глядачів знайти час для внутрішньої зупинки та критичного перегляду власного багажу пам’яті.
Авторка зауважує, що попри терор і війну, які докорінно змінюють реальність, суспільство часто продовжує рухатися за інерцією. Головне питання, яке вона ставить перед відвідувачами: чи залишається цей історичний спадок актуальним у нових умовах?
Доповнює цю частину залу символічний автопортрет художниці, що відображає шлях одеситки крізь воєнні випробування. Окрім того, той самий килим із перформансу став інтерактивним елементом – відвідувачі можуть використовувати його як фотозону для власних рефлексій.
Трансформація смерті у життя через мистецтво
Другий блок виставки презентує понад 20 робіт Анастасії Бас, концептуальної художниці з Криму. Якщо її минула творчість була присвячена травмам війни через образи ляльок, то нова серія робіт спрямована на пошук світла та майбутнього.
Одним із найпотужніших експонатів стало “дерево життя”, сконструйоване з відстріляних гільз та інших залишків бойових дій. Анастасія Бас підкреслює, що для неї було критично важливо знайти автентичний український образ, здатний витіснити нав’язані радянські маркери:
“Мені раніше хотілося відректися від минулого, від спадку, від дитячих установок і подумати більше про символ, який надихатиме. Не символ Радянщини чи РФ, а український, глибинний, потужний. І тоді я зачепилася за образ “дерева життя”. Він так само вибудовується з гільз, із залишків, що несуть смерть. Зі символів смерті скласти щось про життя. Бо хочеться думати про майбутнє, хочеться давати самій собі надію”.
Об’єднання зусиль трьох авторок в одному музейному просторі дозволило створити потужний маніфест. На думку Анастасії Бас, такий формат допоможе одеситам та гостям міста знайти відповіді на болючі питання та відшукати сили для життя у часи великих випробувань.
