Одеський вислів “це не фонтан” виник через дефіцит якісної питної води. Колись так таврували товар підступних водовозів. Про це розповів геолог Дмитро Жданов. Історія водопостачання міста сповнена боротьби та міфів.
Приховані русла та помилки забудови
Сьогодні Одесу часто затоплює після злив. Причина криється глибоко під землею. Колись територію Кочубієва перетинали справжні річки. Вони зникли лише візуально. Природний ландшафт зберігся у вигляді балок.
“Всі балки, які є зараз, — це колишні річки”, — підкреслив Дмитро Жданов.
Забудова цих низин стала стратегічним прорахунком. Під час дощів вода повертається додому. Вона тече старими руслами. Через бетон ґрунт не вбирає вологу. Це створює постійні ризики підтоплень.
Міф про заснування міста “на порожньому місці” є частиною імперської пропаганди. Поселення тут існувало ще з XV століття. Води тоді вистачало. З часом клімат змінився. Активна діяльність людей також вплинула на ситуацію.
Від солоних криниць до дощових цистерн
Довгий час одесити пили погану воду. У місті викопали понад тисячу криниць. Проте рідина з них була гіркою. Вона містила забагато солей. Через це містяни часто страждали на камені в нирках.
“Це була жорстка вода, дуже низької якості”, — зазначив краєзнавець.
Пізніше жителі почали збирати дощові опади. Цей досвід запозичили в Європи. Воду з дахів фільтрували вугіллям. Її зберігали у спеціальних підземних резервуарах. Доступ до таких запасів контролювали двірники. Обсяги споживання навіть прописували в угодах оренди.
Що стосується відомих катакомб, то вода там з’явилася не одразу. Це сталося після створення підземних виробок. Рівень ґрунтових вод піднявся і затопив шахти. Але пити таку воду теж було неможливо.
Битва за ринок та перший водогін
Справжніми джерелами були “фонтани”. Саме вони дали назви популярним районам. Найкращою вважалася вода з Великого Фонтану. Підприємець Тимофій Ковалевський збудував звідти перший водогін. Але бізнес зустрів шалений опір.
Водовози боялися втратити свій стабільний заробіток. Вони почали справжню інформаційну війну. Розповсюджували чутки, що нова вода шкідлива. Її називали “машинною” та непридатною.
“Це була боротьба за ринок”, — пояснив Жданов.
Ситуація радикально змінилася лише у 1873 році. Тоді в Одесу нарешті прийшов Дністровський водопровід. Проте запуск збігся з жахливою посухою. Тоді відро води коштувало дорожче за вино. Ресурс доводилося привозити баржами.
Еволюція очищення та військові легенди
Розвиток водогону змусив думати про стоки. Спочатку бруд скидали прямо в море. Це провокувало жахливу антисанітарію. Вихід знайшли на Пересипу. Там створили спеціальні поля зрошення.
Стічні води проходили крізь ґрунт. Це було природне очищення. Після фільтрації воду використовували в аграрному секторі. Такий метод вважався передовим. Пізніше проблему якості вирішили артезіанські свердловини.
Окремо геолог розвінчав радянські кіноміфи. Йдеться про часи Другої світової війни. Пропаганда стверджувала, що місто залишилося зовсім без води. Це не відповідає дійсності.
“Повного зникнення води не було”, — наголосив він.
Мережі справді страждали від обстрілів. Але працювали криниці та цистерни. Вода в Одесі була завжди. Місто навчилося виживати навіть у найскладніші періоди свого існування.
Сьогоднішня інфраструктура продовжує еволюціонувати. Відкриваються нові бювети у різних районах. Одеська вода залишається ключовим фактором безпеки міста.
